У одному місті жила Людина, що ніколи не усміхалася…
І якось на головній площі того міста крізь товстий шар асфальту пробилося мале Джерельце.
— Геть замурувати його! — звеліла Людина, що ніколи не усміхалася.
Звеліла — й з’явився на площі важкий Каток. Товстим шаром асфальту він забив Джерельце.
Заспокоїлася та Людина, ще зручніше вмостилася у своєму великому кріслі.
Але раптом доповідають:
— Знову б’є Джерельце!
Аж підскочила з крісла Людина, що ніколи не усміхалася. За наказом її цілою горою асфальту затрамбували площу.
А неспокійне Джерельце, як і перше, до сонця прорвалося — чисте, студене.
Побачила те Джерельце Весела Людина. Зраділа. Каже:
— Давайте Водограй влаштуємо. Усі очі відкрили: а й справді! Відтоді на площі дзвенить музика ясного Водограю, райдугою сонячною переливається. Людей звеселяє. Навіть асфальт не таким сірим здається.
Մի տեղ ապրում էր մի մարդ, որը կյանքում չէր ծիծաղում:
Ու մի անգամ այդ քաղաքի գլխավոր հրապարակում ասֆալտի հաստ շերտում մի փոքրիկ աղբյուր առաջացավ:
– Հենց հիմա փակե’լ սա: – հրամայեց այն մարդը, որը կյանքում չէր ծիծաղում:
Հրամայեց և այդ փողոցում մի ծանր մեքենա եկավ: Հաստ ասֆալտի շերտով նա փակեց աղբյուրը:
Հանգստացավ այդ մարդը, և ավելի հարմարավետ տեղավորվեց իր մեծ բազկաթոռի վրեն:
Բայց հանկարծ զեկույցեցին.
-Նորից է խփում ջրամբարը:
Վեր թռավ իր աթոռից մարդը, որը երբեք չէր ծիծաղում: Նրա հրամանով մի ասֆալտային սարով փակեցին փողոցը:
Իսկ անհանգիսկ աղբյուրը, ինչպես և առաջինը, մինչև արևը ճեղքեց. մաքուր, պաղ:
Եվ տեսավ այդ աղբյուրը ուրախ մարդ: Երջանկացավ: Ասաց.
-Եկե՞ք ջրոցի անենք: Բոլորը աչքերը բացեցին. բայց իրոք: Եվ այդ ժամանակից փողոցում հնչում է երգը պարզ ջրաղբյուրակից ծիածանագույն, արհեստ, թափանցում է: Մարդկանց է զվարճացնում: Նույնիսկ ասֆալտը անդյան մոխրագույն չի թվում: