Одна перепеличка, що вивела в пшениці дітей, вернулася якось до свого гнізда, а діти плачуть та говорять:
— Мамо, нам уже тут не жити.
— Чого це? — питає перепеличка.
— Господар цього лану приходив сюди з сином та й наказав йому на завтра сусідів запросити, щоб пшеницю косити.
— Коли так, — каже пташка, — то й до голови не беріть, бо хто на сусідів надіється, у того лани можуть нежаті й некошені зимувати.
Через кілька днів повернулася знову перепеличка до гнізда, а діти знов розповідають:
— Мамо, тут приходив господар із сином, як і того разу.
— Та й що казав?
— Казав таке: «Не треба нам, сину, на сусідів надіятись, треба самим до роботи братись».
— Коли ж так, — каже стара, — то слід нам швидше тікати, бо хто сам на себе уповає, у того лан не перестигає.
Մի լորիկ, որը ցորենում երեխաներ էր բերել, վերադարձել էր բույնի մոտ իսկ երեխաները լացել են լինում և ասում են.
– Մայրիկ, մենք էլ այս տեղ չենք կարող ապրել։
– Էտ ինչո՞ւ։
– Այս դաշտի տերը երեկ եկել էր ստեղ իր որդու հետ և հրամայել էր նրան վաղը հարեւաններին կանչի, որ միասին ցորենը հնձեն։
– Որ այդպես – ասաց ծիտիկը, – ուրեմն հաշվի էլ չդարձնեք , որովհետև ով հարեւաններին վրա հույս է դնում, նրա մոտ դաշտերը չքաղաց և չհնձած կարան ձմեռեն։
Մի քանի օրից նորից եկավ լորիկը բնի մոտ իսկ երեխաները նորից են պատմում.
– Մայրիկ, էս տերը նորից էր եկել որդու հետ, էն անգամվա պես։
– Եվ ի՞նչ էր ասում:
– Ահա թե ինչ էր ասում. ” Պետք չէ մեզ, որդիս, հույս պահել մեր հարեւանների վրա, պետք է ինքներս գործի անցնենք”։
– Եթե այդպես է, – ասում է պառավը, – ուրեմն պետք է մեզ շուտ փախնել, որովհետև ով ինքն իրեն հույս է դնում, իր մոտ դաշտը չի չորանում։